Главная / Общество / Усі так роблять. Що заважає нам вирватися із совка

Усі так роблять. Що заважає нам вирватися із совка

Усі так роблять. Що заважає нам вирватися із совка - Политобоз

Є в Україні традиція «виставлятися». Це значить, що ти повинен принести на роботу, для колективу, алкоголь та їжу – накрити стіл на честь якого-небудь свята, пише в своєму блозі на «Новому часі» журналістка Олександра Горчинська. Приводом може слугувати що завгодно: день народження, весілля дочки, народження онука, одержання якого-небудь документа або професійне свято. Цей привід може навіть не бути особистим: припустимо, надворі Івана Купала, а надто моторні співробітники пронюхали, що твого чоловіка (або зятя) звуть Ваньком. Все, дорогенька, неси могорич.

Можна закопатися у витоках і спробувати зрозуміти справжню причину дійства під назвою «накривати поляну». У певних колах таку модель поведінки мають за щось на кшталт «данини поваги». Цілком логічне запитання «навіщо?» не грає ніякої ролі. Аргумент залізний і «єдино правильний»: тому що всі так роблять. Завжди. На ділі ж адекватним людям зрозуміло, що поняття «повага» і поруч не валялася з накритим столом. Це щось у дусі анекдотичного діалогу двох алкоголіків: «Васю, ти мене поважаєш?». Але розуміють це, на жаль, не всі.

Недавно мені розповіли історію про те, як на одному з державних підприємств Миколаєва жінка думала, як краще відзначити свій 50-річний ювілей. Колектив «вимагає» з неї виставитися – причому дата така, що просто столом не обмежишся, потрібен ресторан. Чому? Так прийнято. Ювілей – значить, потрібен ресторан. Сама винуватиця торжества хоче віддати перевагу не ресторанові, а поїздці в Єгипет, але трохи побоюється. Тому що «зараз скорочення, а від цього залежить, чи залишишся ти чи ні». Тобто якщо ти один раз не накриєш святковий стіл для своїх колег (навіть якщо тобі самому не дуже цього хочеться), тебе матимуть за вигнанця. Якогось не такого. Дивного. І якщо постане вибір, кого «попрохати» з роботи, звичайно, «попросять» тебе. Ні, ніхто не скаже прямо, що це за те, що ти не виставився. Офіційні причини будуть інші. Але осад-то в усіх залишиться. Всім зрозумілий осад.

Коли я написала про це допис у фейсбуці, реакція читачів була неоднозначною. Одні писали, що не може такого бути. Інші – рівняли по собі: «Я стільки років працюю в держструктурах, нічого подібного не було і немає». Треті ж, навпаки, прислали мені в особисті повідомлення кілька цікавих історій в тему.

Наприклад, історія про комісійні огляди на «Укрзалізниці». «Збираються ревізори, іноді й серйозні, іноді місцеві, але, щоб отримати висновок комісії, часто потрібно накрити поляну. Тому що інакше щось знайдуть. Звичайно, не всі і не системно, але традиція є і досить чітка», – розповідає приватно один з моїх читачів. Він пише: часто накривають столи самі працівники, щодо яких проводиться огляд, з метою прикрити дрібні проблеми. Подібна практика – «поляна» для ревізійної перевірки – на жаль, нормальна справа не тільки для залізничників, але і для інших сфер. Наприклад, для сфери освіти.

Інша історія – про одне відоме державне промислове підприємство. Конкретику приберу на прохання автора, але ситуація, описана в цій історії, мала місце бути в 2011-2013 роках. Далі залишу пряму мову:

«Нас там було аж 16 душ! І всі (абсолютно всі!) свята, а особливо дні народження, святкували великими застіллями з салатами, тортами і шампанським, домашніми соліннями. Зарплату мав 2500 грн. Вистачало лише на їжу та комуналку. І коли в черговий раз треба було здати 300 грн на корпоратив, а в мене чоботи порвались, я сказала, що пропущу корпоратив через сімейні обставини. Не здала гроші й не пішла в той довбаний боулінґ (так, колеги були не з Києва, тож кортіло красиво шиканути). Після цього в нас зібрали консиліум: оскільки деякі (а саме – я), вважають, що можна просто так узяти і не здати гроші на День юриста, то й надалі нумо нічого не святкувати взагалі. Зі мною ніхто не розмовляв, усі вважали, що я собі забагато дозволяю. А я в ті роки просто виживала: жила одна, мама померла, хотіла якось і ремонт вдома зробити. Про поїздки за кордон навіть і не думала. А коли в один місяць випадали дні народження у трьох співробітників і потрібно було здати 700 грн, а в тебе аванс 1000 грн? Коротше, це було пекло. І це було, є і буде».

Для повноти картини – кілька рядків про закінчення цієї історії. Після держпідприємства ця дівчина влаштувалася на роботу в компанію і перше, що впало їй в очі – це контраст у ставленні до свят. У тій компанії новорічний корпоратив улаштовували в одному з найбільших готелів Києва, а частування, розваги і навіть таксі оплачувала фірма.

«Там, на підприємстві, у відділі завжди прагнули накрити стіл краще, щоб дорого і розкішно. І починали готувати фуршет ще за кілька днів, усю ніч пекли печінкові пироги і торт «Наполеон». І чоловіки несли їх сумки під саму прохідну заводу, бо там було стільки їжі, що одному донести нереально. Соромно, розумієш, бідну «поляну» накрити, колеги ж подумають, що ти нищун», – додає дівчина.

Напевно, це і є головне, що рухає людьми в таких випадках – думка про те, що «колеги подумають», штовхає на вчинки, в яких абсолютно немає ніякої логіки. Адже кожному зрозуміло, що цінувати співробітника в нормальній компанії повинні за професійні властивності, а не за печінковий торт. Але й тут є свої підводні камені – конкурентність сфери, в якій ти працюєш. Як правило, в середньостатистичній державній компанії багато співробітників тримаються за місце, тому що, хоч зарплата маленька, все компенсується соціальними гарантіями, стабільністю і, на жаль, можливістю брати хабарі або носити додому «надлишки виробництва».

Припустимо, що тобі 50, як жінці з Миколаєва. Або навіть 40. Якщо тебе виженуть, ти навряд чи знайдеш нову роботу. Адже, по правді кажучи, в Україні дуже важко влаштуватися на нове місце зрілій людині – радше за все у пріоритеті буде молодий фахівець. Тому й доводиться триматися за насиджене місце, всіляко догоджати керівництву і робити так, як «прийнято», щоб тебе не викинули за борт. Побоюючись опинитися без роботи і без регулярної зарплати, нехай і в три тисячі гривень, багато хто змушений жити за вигаданими кимось правилами, догоджати тому, хто сильніший, і формувати власний статус за допомогою шампанського, бутербродів з ікрою і тортів «Наполеон».

І тут – теж дуже страшно. Адже доходить до того, що я чую від своїх рідних фразу: «Нічого тобі більше не розповім, а то знову напишеш колонку». Мені раптом стає дуже соромно. Адже я даю людині шанс щось змінити. Розголосити, заговорити про проблему – ось перший крок до того, щоб зрушити з місця величезну махину постсовєтів. Але люди бояться. А чому? Тому що «І що це змінить?», «Навіщо мені потрібні якісь проблеми?», «Куди я потім піду?», «Мені не важко заплатити», і знову це сакральне «Всі так роблять».

Протягом багатьох століть люди задаються питанням: що було першим, курка чи яйце? В оцій ситуації є щось схоже. Що має відбутися в Україні, щоб система зламалася? Спершу повинні перестати брати гроші – чи давати? Повинні перестати накривати столи або перестати вимагати накрити цей стіл? А може, просто повинні змінитися кілька поколінь? Звідки починати боротьбу з корупцією – з верхів, які під постійним прицілом суспільства, чи з низів, де все прикрито ширмою, але всі і так знають, що відбувається під нею? З чого починати?